«Вражає те, що Росія більше не має переваги. Росія значно переважає Україну чисельно. Має більше озброєння. Її економіка у 10–12 разів більша за українську.
І все ж зараз українські сили фактично зупинили росіян на лінії фронту. Так, залишаються КАБи, залишаються щоденні атаки дронами. Лише сьогодні було близько 400 дронів і десятки ракет.
Але саме на фронті, а це найголовніше, росіяни за останні два тижні досягли менше, ніж українці».
GEN. PETRAEUS: What's remarkable is that Russia no longer has the upper hand. Despite heavily outnumbering Ukraine, outgunning it, and having economy 10 to 12 times larger, Russian forces are being stopped cold on front lines. In last 2 weeks, they’ve achieved less than Ukraine. pic.twitter.com/IPjZp7Zs3P
— Kate from Kharkiv (@BohuslavskaKate) April 7, 2026
Слова генерала армії США David Petraeus на телеканалі CBSnews — це не просто оцінка ситуації, а визнання стійкості української армії в умовах колосальної переваги ворога в ресурсах.
Попри масовані удари, терор дронами та ракетами, Україна продовжує стримувати одну з найбільших армій світу. І саме це дедалі частіше визнають навіть західні військові аналітики та генерали.
Деякі війни виграють силою. Інші програють через виснаження. А є й такі, як-от ця загарбницька війна Росії проти України, яку навмисно затягують у надії, що супротивник капітулює, перш ніж агресор зазнає краху.
Повномасштабне вторгнення, розпочате Володимиром Путіним у лютому 2022 року, аж ніяк не стало триденною «спеціальною воєнною операцією», обіцяною Кремлем власному народу. Воно перетворилося на найбільш смертоносний конфлікт у Європі з часів Другої світової війни – на війну в уповільненому темпі, у якій час одночасно є і полем бою, і найстрашнішою зброєю.
У понеділок, 24 лютого, минуло чотири роки від початку цього повномасштабного вторгнення – конфлікту, який уже триває довше, ніж війна Радянського Союзу проти нацистської Німеччини. Цифри вражають: за даними Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) у Вашингтоні, Росія зазнала близько 1,25 мільйона втрат, з яких щонайменше 325 000 – загиблі, що є найвищим показником для великої держави з 1945 року. Президент Зеленський визнав загибель 55 000 українських військових у бою, однак CSIS оцінює загальні втрати з українського боку в 600 000, з яких 140 000 – загиблі. Це цифри, від яких холоне кров, і вони з жорстокою точністю визначають характер цього конфлікту.
Ця війна підкреслює три одночасні та взаємозалежні виснаження: виснаження Заходу в його готовності підтримувати Україну; глибоке виснаження українського суспільства; а також наростаюче, структурне та незворотне виснаження Росії. Будь-який серйозний аналіз конфлікту має будуватися навколо цієї потрійної динаміки.
«У війнах на виснаження рішучість тих, хто підтримує , — а не лише тих, хто воює, — може бути вирішальним фактором». — Томас Шеллінг, «Зброя та вплив».
Це застереження американського політолога Томаса Шеллінга сьогодні гостро резонує і в Європі, і у Вашингтоні. Адже саме на цьому виснаженні західної волі Путін і будує свою стратегію.
Виснаження Заходу: справжня нестабільність, але не непереборна
Адміністрація Трампа зі своєю транзакційною риторикою та очевидним нетерпінням щодо затяжних конфліктів надсилала суперечливі сигнали, що послаблювали євроатлантичну єдність у вкрай делікатний момент. У Європі уряди, які найбільше підтримували Україну – Польща, країни Балтії та Велика Британія – стикаються з надзвичайно жорсткими бюджетними обмеженнями та електоратом, який дедалі частіше закликає до миру, навіть якщо він буде несправедливим.
Практичне зникнення підтримки США – падіння на 99% з січня 2025 року – мало значний вплив. Але Європа не відступила. Вона набула зрілості. Європейський Союз виділив понад 300 мільярдів євро військової та бюджетної допомоги. Європейський кредит обсягом 90 мільярдів євро фактично фінансує українську державу до 2027 року. А п’ять європейських країн – Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія та Польща – оголосили про спільну програму виробництва недорогих безпілотників на основі бойового досвіду України – ініціативу, що свідчить про послідовне зміцнення європейських стратегічних спроможностей.
Виснаження Заходу не є незворотним і не настільки глибоким, як цього хотіла б Москва. Європейці, які жили за радянської влади, чудово знають, що означає поступитися Путіну. Вони розуміють, із ясністю людей, які пережили це на власному досвіді, що мирна угода, яка заморозить нинішні лінії фронту, стане не завершенням конфлікту, а прологом до наступного. Як писав Джордж Кеннан, батько політики стримування США: «Коли демократії хитаються, це стається не через брак ресурсів, а через брак бачення».
Українське виснаження: одинадцять років в окопах
Є народи, чиї страждання гартують їхню незламність. Але навіть надзвичайна стійкість має свої біологічні , психологічні та демографічні межі. Протягом одинадцяти років з моменту незаконної анексії Криму у 2014 році та початку конфлікту на Донбасі того ж року Україна зазнає екзистенційного тиску, який не має аналогів у сучасній Європі. Коли Путін наказав розпочати повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року, цей народ уже вісім років перебував у стані латентної війни, готовий до найгіршого.
Сьогодні Україна воює, використовуючи власні ресурси та ресурси своїх європейських союзників, в умовах різкого скорочення військової підтримки США. Наслідком стала армія, яка героїчно тримається, але дедалі гостріше відчуває на собі тягар багаторічних жертв. Мобілізація нових когорт солдатів у середовищі, чисельність населення якого значно скоротилася війною та еміграцією, породжує надзвичайно серйозні етичні та оперативні дилеми. Чоловіки, які воюють на передовій, перебувають там місяцями, а дехто – навіть роками, без належної ротації.
Однак, опитування Київського міжнародногоінституту соціології (КМІС), опубліковане в січні 2026 року, показує, що 65% українців готові чинити опір «стільки, скільки буде потрібно». Ця цифра, у своїй неймовірній сталості після чотирьох років пекла, є, мабуть, найкрасномовнішим з усіх показників цієї війни.
Економіст Баррі Айхенгрін зазначив, що українська економіка, підтримувана західним фінансуванням, яке становить до 20% її ВВП, продемонструвала надзвичайну стійкість: середнє зростання на 4,4% за останні два роки, контрольована інфляція та відновлення експорту після нейтралізації російського флоту в Чорному морі. Але стійкість цієї моделі зрештою залежить від політичної волі Заходу, яка, як ми вже бачили, не є ні безумовною, ні вічною.
Російське виснаження: правда, яку Кремль приховує під сімома замками
Ми підійшли до суті висновку, який я хочу підкреслити найбільше, оскільки саме його деякі кола систематично замовчують або применшують: Росія стікає кров’ю. Зі швидкістю, яку жодна західна держава не змогла б витримати політично протягом трьох тижнів. І все це заради територіального здобутку, який межує з абсурдом.
Ці дані беззаперечні. Згідно зі звітом, опублікованим у січні 2026 року Центром стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) у Вашингтоні, установою з беззаперечною аналітичною точністю, Росія зазнала 1,2 мільйона жертв з початку широкомасштабного вторгнення, з яких до 325 000 загинули. За цими показниками ця війна стала для Росії найкривавішою з часів Другої світової війни: її втрати вп’ятеро перевищують сукупні втрати в усіх радянських і російських конфліктах від 1945 року, включно з Афганістаном і двома чеченськими війнами.
А територія, завойована такою ціною крові, просто невиправдана зі стратегічної точки зору: протягом 2025 року, за даними Інституту вивчення війни (ISW), Росія захопила 4322 квадратних кілометри української території, або 0,7% загальної площі країни. Ціна цього просування – 85 російських військових на кожен окупований квадратний кілометр.
У Харківській області середній темп просування не перевищував 50 метрів на день. Сама CSIS порівняла цей темп зі швидкістю просування під час битви на Соммі – тієї бійні 1916 року, яка назавжди змінила західне сприйняття війни. Це порівняння не риторичним: воно математично точне та стратегічно руйнівне для наративу про «неминучу перемогу Росії», який певні ЗМІ та деякі західні політики прийняли як відверту правду, демонструючи невігластво, маніпуляції та недобросовісність, що є настільки ж прикрим, наскільки й збоченим.
Соціологічне виснаження: прихований біль
Існує ще один вимір російського виснаження, який соціологія не може маскувати постійно: накопичені страждання сотень тисяч російських сімей, які втратили сина, брата, чоловіка на полях битв України. Матері військових – спадкоємиці тих хоробрих «солдатських матерів», які протестували проти чеченської війни в 1990-х роках, – мовчки оплакують втрату, яку режим не дозволяє їм відкрито висловлювати, але яка накопичується, як підземний тиск, у суспільному устрої.
Історія вчить нас, що навіть жорсткі автократії не застраховані від виснаження своїх суспільств. СРСР зміг вести війну в Афганістані протягом десяти років, але соціальна ціна була одним із чинників, що прискорили його розпад. Путіну вдалося захистити еліту Москви та Санкт-Петербурга від наслідків війни – діти олігархів не гинуть в окопах Донбасу – але саме ця асиметрія підживлює мовчазний гнів у периферійних регіонах, де відбувається вербування і де гинуть діти. Як зазначив британський історик Ніл Фергюсон: «Імперії не гинуть від ударів зовнішнього ворога; вони руйнуються під вагою власних внутрішніх суперечностей».
Бюджетне та економічне виснаження: невблаганна арифметика
Існує арифметика, яку не можуть змінити жодні маніпуляції. Згідно з даними SIPRI, у 2024 році військові витрати Росії досягли 7,1% ВВП та 19% від загальних державних витрат. До 2025 року оборонний бюджет зріс до 133,6 мільярда доларів, що на 24,4% більше, ніж у попередньому році, що становить 6,31% офіційного ВВП та щонайменше 32,5% державного бюджету, що підтвердив міністр оборони Росії Андрій Бєлоусов. Воєнна економіка, яка поглинає більше ресурсів, ніж освіта, охорона здоров’я, соціальна політика та економічний розвиток разом узяті, є нежиттєздатною: це саморуйнівна авантюра в довгостроковій перспективі.
Застосовуючи паритет купівельної спроможності – методологію, використану IISS у своєму звіті «Військовий баланс 2025» – купівельна спроможність військової техніки Росії зараз перевищує купівельну спроможність 27 країн Європейського Союзу та Великої Британії. Ця цифра вражає, але вона приховує похмурішу реальність: Росія витрачає свій виробничий капітал, людський капітал та технологічний капітал на фінансування війни, яку вона не може виграти військовим шляхом на розумних умовах. Економічне зростання Росії у 2025 році становило 0,6%. Інфляція стрімко зростає. Дефіцит робочої сили досяг історичного рівня, оскільки сотні тисяч молодих працівників перебувають на фронті, у в’язницях або втекли за кордон.
Перспективи на горизонті ще похмуріші. 2026 рік може стати останнім роком, коли Росія зможе продавати скраплений природний газ (СПГ) та трубопровідний газ решті своїх європейських клієнтів, що принесе приблизно 22 мільярди євро у 2025 році, фінансуючи значну частину російських військових витрат. У 2027 році набуде чинності повна заборона ЄС на імпорт російського СПГ та газу, як і заборона США на російський уран. Російський оборонний бюджет буде змушений скоротитися щонайменше на 7%. Держава, яка прагне переосмислити світовий порядок з позиції сили, але відстає за всіма показниками економіки знань, не є державою, що зростає: це держава, що швидко занепадає.
Сім військових лідерів, причетних до вторгнення в Україну. На задньому плані новий міністр оборони Андрій Бєлоусов. Попереду нього його попередник, генерал Сергій Шойгу, у цивільному одязі. Поруч із ним генерал Герасимов – ФОТО/Кремль
Піррова перемога та дзеркало Пірра
Пірр, цар Епіру, переміг римлян під Аскулумом у 279 році до нашої ери, але завдавши їм такої нищівної втрати у вигляді незамінних військ та офіцерів, що він заявив: «Ще одна така перемога, і ми програємо». Цей вислів увійшов до лексикону невдалих військових стратегій . Сьогодні на залитих кров’ю полях Донбасу пишеться новий розділ цієї історії.
Росія окупувала приблизно 20% території України, включно з Кримом, який був незаконно анексований у 2014 році. З січня 2024 року вона розширила свій контроль менш ніж на 1,5% – темпами, які CSIS описує як «повільніші, ніж майже будь-який великий наступ у будь-якій війні за останнє століття». Це не просування до перемоги.
Військово-демографічний колапс, мабуть, є найменш помітним фактором, але найбільш незворотним з усіх. Росія завербувала засуджених зі своїх в’язниць. Вона включила до складу армії понад 10 000 північнокорейських солдатів. Вона прийняла таємні укази про мобілізацію, щоб уникнути соціальної реакції, яка спровокувала часткову мобілізацію у вересні 2022 року, коли понад мільйон чоловіків військовослужбовців покинули країну. Російська армія залишається тою, яка чисельно переважає 400 000 солдатів порівняно з 250 000 українців на фронті, за оцінками західних військових аналітиків, але якість контингенту, стан техніки та, перш за все, бойовий моральний дух – це фактори, які взагалі не відображені в комюніке Міністерства оборони Росії.
Перспективи та сценарії: війна 2026 року
Мирні переговори в Женеві зайшли в глухий кут. Путін вимагає територій на сході України, яких він не завоював; Зеленський наполягає на поверненні всіх територій, включно з Кримом. Найбільш ймовірним сценарієм на 2026 рік є продовження війни на виснаження, коли Росія зіткнеться зі зростаючими економічними труднощами та поступовою втратою своїх енергетичних доходів. 2026 рік може стати останнім роком, коли Росія зможе отримати значні доходи від продажу газу європейцям. Поступове виснаження цих ресурсів у поєднанні зі стрімким зростанням військових витрат призводить до нестійкого бюджетного рівняння.
Зіткнувшись із цією ситуацією, Європа відреагувала. П’ять європейських країн – Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія та Польща – запустили програму E5 з виробництва недорогих безпілотників, спираючись на бойовий досвід України. Це розумна інвестиція в безпеку всього континенту та ознака того, що довгоочікувана стратегічна зрілість Європи нарешті розквітає.
Висновок: пастка часу
Уповільнена війна в Україні – це, перш за все, війна наративів. Путін робить ставку на те, що час на його боці: що Захід втомиться, що Україна капітулює, перш ніж Росія розвалиться. Ця ставка базується на хибній передумові: що Росія може продовжувати ці зусилля нескінченно довго без незворотних внутрішніх наслідків.
Ми виступаємо проти російської агресії проти України та застосування сили як засобу захоплення території: цей принцип не допускає жодних нюансів чи позиції рівновіддаленості. Європейська безпека неминуче залежить від поразки російської агресії. Це не ідеологічна позиція, а геополітичний висновок, що ґрунтується на історії, географії та логіці розподілу сил.
Як переконані євроатлантисти та європейці, ми пропонуємо помірковану критику адміністрації Трампа щодо переговорів з Росією, але скорочення допомоги США до нуля змусило Європу стратегічно подорослішати, що, як не парадоксально, може зміцнити європейську автономію в довгостроковій перспективі. Будь-який мир, який закріпить нинішні завоювання Росії, буде ніщо інше, як прелюдією до наступної війни.
«Війни закінчуються, коли одна з воюючих сторін робить висновок, що ціна продовження перевищує вигоду від опору». — Раймон Арон, «Мир і війна між націями»
Раймон Арон, майстер політичного реалізму, чия актуальність залишається незмінною, сформулював просту істину, яка з невблаганною ясністю освітлює сьогодення. В Україні це рівняння з кожним днем все більше схиляється до Росії: не в тому сенсі, що вона наближається до перемоги, а в тому сенсі, що вона наближається до точки, де ціна продовження стане нестерпною. Справжнє питання не в тому, чи витримає Україна. Справжнє питання чи матиме Захід ясність і волю супроводжувати її до кінця. Відповідь на це питання визначить не лише долю України, але й архітектуру європейської безпеки на наступні десятиліття.
Уявіть, ви тримаєте в руках не просто книгу — а ключ до пам’яті, що відкриває нам забуті сторінки справжньої історії України. Автор — президент Центр Стратегічних Досліджень та Аналізу Ігор Смешко, військовий, науковий і державний діяч, генерал-полковник, доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Надзвичайний і Повноважний Посол України — запрошує у мандрівку, де аргументи і факти руйнують імперські міфи, а Нація постає в усій своїй унікальності.
У «Нарисах з історії України»: – Ігор Смешко розвінчує міфи про «єдиний народ» та «спільну історію», нав’язувані Кремлем.
– Показує, що Україна завжди йшла власним цивілізаційним шляхом — мовним, інституційним, культурним.
– Дає відповідь на питання: «Що становить фундамент європейської цивілізації — і чи будувався він на українських теренах?»
– Пропонує бачення національної ідеї України та формулює три закони демократії — як стратегію для розбудови сильної, незалежної, європейської держави.
Ця книга — більше ніж історичні есе. Вона — голос опору дезінформації, щит проти фейків, аргумент у час боротьби за правду. Адже, як слушно зазначено: «…історія сьогодні — критичне поле інформаційної боротьби з російською пропагандою…»
Не випадково «Нариси з історії України» фактично стали антидотом проти кремлівських історичних інформотруєнь. Вони є прямою відповіддю на історичні наративи та фальсифікації Володимира Мединського, який намагається підмінити правду вигадками про минуле України. (Ігор СМЕШКО. Відповідь Володимиру Мединському, або ”хто кому старший брат” https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/684be007552ae/ ).
Саме ця книга опинилася під прицілом російських пропагандистів, які назвали її «інформаційною спецоперацією проти Кремля».
“Нариси з історії України” мають дві унікальні передмови-рецензії:
Перша — від ерцгерцога Карла Габсбурґ-Лотаринзького, колишнього депутата Європарламенту, авторитетного австрійського і світового консервативного політика та журналіста.
Друга — від Високоповажного Джорджа (Юрія) Волошина, доктора права, колишнього Голови Служби Безпеки і Захисту Цивільного Персоналу в Адміністраціях Президентів США Р. Рейгана і Дж. Буша (ст.).
Нещодавно Голова Служби безпеки України Василь Малюк також високо відгукнувся про працю Ігоря Смешка. За його словами, книга розвінчує російський наратив про Україну як “Малоросію” чи “підчерев’я” Росії, чітко демонструючи історичне позиціонування України в Європі та на євразійському просторі. Малюк підкреслив, що матеріал базується на фактах і текстах першоджерел, а не на вигадках чи суб’єктивному аналізі. ( Ексклюзив. Голова СБУ Василь Малюк про секрети “Павутини”, боротьбу зі шпигунами та спецоперації, https://youtu.be/G4oqiMkOeuo?t=6054 ).
Книга вже здобула визнання читачів у світі — численні позитивні відгуки на міжнародному майданчику Amazon. Зокрема, її високо оцінив авторитетний публіцист, політичний аналітик та президент міжнародної PR-агенції The Willard Group Майкл Віллард. Видання також доступне англійською, французькою та болгарською мовами, а нині готується — німецьке видання. ( «Нариси з історії України» Ігоря Смешка українською, російською та болгарською мовами доступні через мобільний додаток Yakaboo. Де придбати книгу?, https://sylaichest.org/narysy-z-istoriyi-ukrayiny-igorya-smeshka-ukrayinskoyu-rosijskoyu-ta-bolgarskoyu-movamy-dostupni-cherez-mobilnyj-dodatok-yakaboo/ ).
Сьогодні книгу рекомендує одне з найвідоміших українських книжкових сервісів Yakaboo. Придбати її можна як онлайн, так і безпосередньо у Київському Головпоштамті, завітавши до книгарні бестселерів в самому центрі столиці.
Долучіться і ви до кола читачів та власників цього унікального видання. Кожен, хто відкриває ці сторінки, стає співучасником великої справи — утвердження історичної правди та захисту нашої держави від імперських міфів.
“Якби ви запитали, чи варто Україні вступати в НАТО, я відповів би однозначно – так. Наявність такого сусіда поруч вимагає членства в НАТО. І я думаю, що не тільки Україна прагне стати НАТО, а й у НАТО скоро зрозуміють, що Україна посилить НАТО”, так оцінив стан взаємовідносин Україна-НАТО Володимир Тимошенко, професор Національного університету оборони України та Національної академії СБУ, доктор юридичних наук, академік Академії політичних і юридичних наук України, генерал-лейтенант СБУ, Перший заступник Голови Політичної партії “Сила і Честь”. Про це він заявив журналістам у столиці Литовської Республіки – Вільнюсі, відповідаючи на запитання після засідання Комісії Східної та Центральної Європи та Центральної Азії з політики щодо наркотиків (ECECACD).
Зокрема В.Тимошенко зазначив, що “наші збройні сили мають восьмирічний військовий досвід та винятковий склад. За ці роки сформувався видатний генералітет, відмінна середня офіцерська ланка, Збройні сили України мають стовідсоткову громадську підтримку. Це не парламент, не уряд, це люди, які сьогодні справді національні герої”.
Генерал вважає, що Україна, яка подала термінову заявку на членство в НАТО, твердо дотримується цієї мети, і зараз “НАТО приймає наших представників зовсім по-іншому… думаю, ми там будемо”, – резюмував генерал СБУ.
Як представник України, Володимир Тимошенко також відзначив особливе становище Литви та інших сусідів, назвавши країни Балтії, Польщу та Україну одними із найсильніших союзників.
“На морі міцним бортом нас захищають США та Великобританія – це потужна підтримка, але Литва, Польща, країни Балтії – ми з вами в одному човні, і всі ми розуміємо, що є лише одна загроза, вона нависла над нами як хмара. Якщо Україна не вистоїть, то, напевно, не треба говорити про те, яка доля уготована іншим країнам, нашим сусідам, дружнім державам, бо цей звір не зупиниться”, – підкреслив В. Тимошенко.
22–23 травня 2025 року в Києві відбувся форум Данського інституту партій та демократії (DIPD), присвячений майбутньому політичних партій в умовах війни та трансформації. Президент Центру стратегічних досліджень та аналізу, генерал-полковник Ігор Смешко взяв участь у заході та поділився ключовими тезами в інтерв’ю, в яких окреслив фундаментальні принципи розвитку справжньої демократії в Україні:
1. Політичні партії — основа демократії У демократичній державі неможливо ефективне управління без політичних партій. В ідеалі їх повинно бути щонайменше дві — з різними ідеологіями, але єдиною метою: будівництво демократичної держави. Одна партія — при владі, інша — в опозиції, контролює першу. Це не лише принцип, а закон функціонування демократії.
2. Партійні ідеології: консерватори і ліберали Консерватори опираються на історичний досвід, традиції та поступовий розвиток, враховуючи національні особливості. Ліберали — відкриті до успішних світових практик. Обидві сили є частинами одного цілого — демократичного устрою.
3. Середній клас — соціальна опора демократії Міцна держава потребує мінімум 50% населення, яке належить до середнього класу: власники малого і середнього бізнесу, лікарі, вчителі, військові, службовці, науковці, кваліфіковані робітники та пенсіонери. Це люди з гідною оплатою праці, які мають заощадження, власне житло і не залежать від влади в щоденному виживанні.
4. Завдання держави — зростання середнього класу Цього можна досягти не шляхом деіндустріалізації, а навпаки — через нову індустріалізацію, інвестиції в освіту, науку та культуру. Податкова політика повинна сприяти розвитку малого й середнього бізнесу.
5. Верховенство права — інструмент, а не гасло Закон має бути однаковим для всіх. Чим вища посада — тим суворіша відповідальність. Це єдиний шлях до подолання корупції. Справжня демократія — це диктатура закону, а не людей.
6. Баланс влади — фундаментальна вимога Виконавча, законодавча і судова влади мають бути повністю розділені. Неприпустимо, щоб виконавча влада, маючи ресурси, захоплювала контроль над іншими гілками. Це — злочин проти демократії.
7. Ідеологічні партії — обов’язкова умова В Україні існує понад 300 партій, але більшість з них — без ідеології. У статуті кожної партії має бути чітко зафіксовано мету побудови демократії. Без цього така партія не повинна мати права на існування.
8. Популізм та відсутність демократичних програм — загроза Партії, які не декларують у своїй програмі принципи демократії, можуть маскуватися популізмом, але не несуть відповідальності за зруйновані основи державності.
9. Фінансування партій — через виборця Бюджетне фінансування має бути прозорим. Кожен платник податків має право самостійно визначати, яку партію підтримувати. Сучасна цифровізація дає всі інструменти для цього. Партія, яка має підтримку мільйонів виборців, зможе утримуватись чесно, а не за рахунок олігархів чи непрозорих схем.
10. Перемога у війні — лише перший крок Попереду — не менш важка боротьба: очищення від внутрішніх загроз. Майбутнє України залежить не тільки від перемоги над агресором, а й від відновлення політичної системи, яка дійсно працює задля демократії. Українці заслуговують на сильну державу з потужною армією і чесною владою.
“Авторитарні держави, на відміну від ліберальних демократій, не визнають рівної гідності своїх громадян. Вони можуть це імітувати за допомогою пишномовних конституцій, але в реальності все інакше.”
(Френсіс Фукуяма, американський філософ, політичний економіст)
31 серпня 2025 року в Китаї стартував дводенний саміт Шанхайської організації співробітництва (ШОС). На саміті Китай та Росія намагатимуться використати ШОС як інструмент для протистояння демократичному світу з метою формування нового авторитарного світового порядку.
Найбільш економічно і військово розвиненою країною євроатлантичної цивілізації досі залишаються США. Під час Холодної війни навколо них, як лідера, об’єднувалися всі інші демократичні країни світу. Але після закінчення Холодної війни світ радикально змінився й отримав нові тенденції та напрями розвитку. Впродовж кількох десятиліть один із полюсів двополярного світу – СРСР – не витримав напруги економічного протистояння та гонки озброєнь із іншим полюсом, США. Це відкрило для Вашингтона період одноосібної світової гегемонії. Та цей час залишився у минулому.
Цей період зіграв також злий жарт із лідерами та лідерством США у демократичному світі. Хибне почуття “одноосібного переможця Холодної війни” вразило водночас і все суспільство “демократичної Атлантиди”, яка, на жаль, у більшості своїй не цікавиться давньогрецькою філософією й, очевидно, не знайома з працями Платона та його повчальною історією про долю міфічної, квітучої країни: будь-який монополізм і самозакоханість є згубними для розвитку всього живого на нашій планеті.
Навіть у демократичних країнах відсутність в урядах опонентів у вигляді опозиції може спричиняти стагнацію розвитку демократії. Безальтернативність і брак зовнішнього контролю з боку опонентів ведуть до фатальних помилок в управлінні державами та до народження нових тиранів. Це стосується й держав-лідерів, які вважають, що значення мають лише їхні внутрішні національні інтереси, а не ідеологічне чи культурне лідерство.
Гасло “Зробимо Америку знову великою” здається привабливим для тих американців, які не замислюються над історією становлення сили США, законами розвитку світу і, на жаль, уже вражені примітивним егоїзмом та браком культури системного мислення.
Лідерові демократичного світу не потрібно надмірно дбати “на словах” про власну “велич”. Він має підтверджувати її не риторикою, а справами – передусім прикладом успішного втілення у життя принципів і законів демократії. Його здобутки у цьому мають перевершувати досягнення опонентів. Саме в цьому полягав секрет перемоги США над комуністичною ідеологією та комуністичним блоком на чолі з СРСР.
Не слід забувати й того, що демократія потребує постійного самовдосконалення і захисту не лише ззовні, а й зсередини. Адольф Гітлер прийшов до влади в Німеччині цілком демократичним шляхом – унаслідок вільних виборів. Владу йому передав сам німецький народ, який повірив у його популізм і гасла: “Німеччина – для німців” та “Німеччина – понад усе”.
З об’єктивних законів діалектичного розвитку світу випливає, що загроза для демократії завжди існує і всередині неї самої. Ще у ХVІІІ ст. один із батьків-засновників США та американської демократії, Джон Адамс, застерігав: “Демократія, коли вона існує довго, може перетворитися на кривавішу, ніж автократія, чи монархія (форму правління). Пам’ятайте, що демократія ніколи не існує довго. Вона скоро виснажується, вичерпується і вбиває сама себе. Не існує демократій, які б не вчинили подібного самогубства”.
З урахуванням історичного досвіду розвитку демократій протягом двох століть після Д. Адамса, висновок великого американця можна розвинути: загрозою для будь-якої демократії є ризик її переродження у тимчасове безвладдя, за яким приходить тиранія. Цей процес стає невідворотнім, якщо політичні еліти перероджуються, перестають захищати демократію від зовнішнього деструктивного впливу з боку автократій і нехтують законами та принципами демократії всередині країни.
На жаль, лідери не лише США, а й інших західних країн не подбали про своєчасне формулювання об’єктивних законів побудови, розвитку та збереження демократії у сучасному світі – з урахуванням накопиченого історичного досвіду й нових умов, коли швидко змінюється як внутрішній стан існуючих демократій, так і зовнішнє середовище, що їх оточує. Вони не зрозуміли нових тенденцій світового розвитку після 1991 року і тому не змогли вчасно передбачити пов’язані з ними можливі наслідки для країн демократії. У результаті було втрачено стратегічну ініціативу в боротьбі за поширення демократичних ідей, а також за розвиток теорії та практики демократії у світі.
Теоретичне узагальнення й аналіз процесів становлення та розвитку вже існуючих демократій євроатлантичного простору не були своєчасно проведені й поширені. Отже, нові країни, що відкололися від комуністичного табору, залишилися без готового “архітектурного плану” побудови власних демократичних систем. Це призвело до перекосів і навіть регресів у процесі поширення демократичних ідей. https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/
Річ у тім, що навколишній світ складається не лише з демократичних держав. Навпаки, демократичні країни на нашій планеті становлять меншість. Природа цих демократій, їхня культура й філософія походять не з Азії, Африки чи Америки. Про це насамперед мають пам’ятати у США: колиска демократії та її культурно-філософська основа мають європейське походження.
За всієї щирої поваги до культури й цивілізаційного внеску наших братніх співмешканців на планеті Земля, які не належать до демократичних суспільств, їхня філософія та культура й сьогодні суттєво відрізняються від європейської. Констатація цього факту не є проявом зверхності чи зневажливого ставлення – вони просто різні. “Лакмусовим папірцем” цієї різниці є кількість охочих іммігрувати до країн Євроатлантики порівняно з тими, хто прагне виїхати у зворотному напрямку.
І причина полягає не лише у вищому рівні та якості життя в країнах Євроатлантики. Першопричиною є різниця в культурній, цивілізаційній і релігійній толерантності, у рівні правового й соціального захисту громадян, а також у забезпеченні їхньої внутрішньої та зовнішньої безпеки. Саме це й створює вищий рівень життя в цих країнах.
Різниця у культурно-філософських традиціях народів європейських і народів інших, недемократичних країн полягає, перш за все, у ментальному сприйнятті кровних зв’язків, сталої кастовості у суспільстві, родових традицій, відношенні до місця релігії у суспільстві і авторитарності влади. Демократія не мала історичних коренів на інших, окрім європейського, континентах. Різниця є також і в оцінці життя окремої людини. Лише європейська культура і філософія визнають її фундаментальну цінність і самодостатність. У світі, який оточує Європу, цінність людини поступається перед іншими, більш важливими для інших народів колективними цінностями: “загальнонародними”, “загальнодержавними” чи “загальнорелігійними”. Філософська “індивідуальність” Заходу все ще суттєво протистоїть і контрастує з філософським “колективізмом” Сходу.
Порівняйте самооцінку та індивідуальність і самобутність у ставленні один до одного: французів, німців, італійців, греків, шотландців чи бельгійців – з почуттям колективності і єдності серед представників арабського світу. Для швейцарців, наприклад, навіть спільні мова і етнічне коріння з найближчими сусідами – німцями, французами та італійцями – не є визначальними. Пріоритетом є культурна і філософська традиція, які історично склалися під час їх державного співіснування і суспільного життя у їхній власній, швейцарського типу, демократії.
А з іншого боку, візьміть китайців чи індусів. Навіть насолоджуючись перевагами життя в умовах західних демократій, вони не зрікаються власних історичних традицій і відчуття своєї філософсько-культурної єдності зі своїми історичними батьківщинами – Китаєм чи Індією.
Провал практики комуністичного будівництва і спроб ідеологічного об’єднання народів нашої планети (на основі теорії класової рівності, диктатури пролетаріату і ліквідації приватної власності) був наслідком не лише утопічності самої ідеології, але й браку конкурентоспроможності економічного підґрунтя комунізму. Комуністичний блок програв ще й інформаційну війну з демократією, головною зброєю якої були європейські, у своїй основі, філософія і культура свободи слова, законність і принцип захисту прав людини. Які історично сформувалися саме у Європі, на традиціях поваги до приватної власності, верховенства права і захисту прав та свобод окремого, рівного перед законом громадянина.
Саме ця філософія й культура свого часу забезпечили демократії рішучу перевагу в економічному змаганні з комуністичною диктатурою, а також зумовили феномен швидкого втілення наукових знань і передових технологій у науково-технологічний прогрес індустріального виробництва. Це допомогло США стати найбільш економічно розвиненою та найбагатшою країною світу. Важливу роль у цьому відіграла й масова еміграція до США європейських умів і талантів. Не менш значущим чинником була географія: кордони США захищали два океани та мирні сусіди на півночі й півдні. Проте ця перевага з появою ракетно-ядерної зброї в авторитарних країнах світу поступово втратила свою актуальність.
Поєднання політичної надбудови демократії з економічним підґрунтям капіталізму стало ключовою перевагою демократії над авторитаризмом, де однопартійна диктатура поєднувалася з економічною основою комунізму. Холодна війна двох протилежних систем завершилася крахом насамперед ідеології та практики ортодоксального комунізму. Натомість ідеологія й практика представницької демократії виявили здатність успішно адаптувати капіталізм до умов жорсткої конкуренції.
Початковий “дикий капіталізм”, який вступив у змагання двох систем, зумів успішно, еволюційно і без революцій, зберігаючи і вдосконалюючи різні форми демократій, трансформуватися у сучасний, “соціально-відповідальний капіталізм”. Який отримав, до речі, і суттєві вкраплення в нього елементів соціалізму. А це, у свою чергу, зміцнило і демократію – за рахунок збільшення її соціальної основи, середнього класу.
Але після закінчення Холодної війни і падіння Берлінської стіни кордони між двома ворожими таборами відкрилися. Китай і Росія – два гіганти комуністичного світу – перейняли від Заходу не лише його економічний базис капіталізму, але й передові досягнення науково-технологічного прогресу і сучасні, новітні технології. Вони навіть прикрасили авторитарні політичні надбудови камуфляжем представницької демократії. Все це у поєднанні з новим економічним базисом “державного капіталізму” дало перспективи економічного та воєнного зростання і можливість виходу з економічних криз.
Під ритуальними, зовні демократичними процедурами виборів вони майстерно приховали від населення стару диктаторську суть влади. За умов державного контролю над ЗМІ зробити це було нескладно – особливо для суспільства, яке ніколи не жило в умовах демократії, а рівень життя та якість товарів і послуг, порівняно з добою ортодоксального комунізму, справді покращилися. Китай при цьому зберіг гегемонію комуністичної партії, а Росія замінила роль “керівної та спрямовуючої” комуністичної партії на паралельну вертикаль влади – через Федеральну службу безпеки (ФСБ).
Тим часом західні демократії ніби застигли на місці, “забронзовіли” від самомилування та благополуччя. Самовдоволено тішачись “перемогою над комунізмом”, вони обмежилися зручними для себе аналізами й прогнозами розвитку світу, які на практиці виявилися хибними. Наприклад, твердження про те, що “Росія прямує до демократії” і що Вашингтону буде достатньо особливих американо-російських відносин, аби контролювати через Москву весь пострадянський простір…
І це лише один із елементів, який свідчить про певну депрофесіоналізацію і деградацію політичних еліт Заходу після закінчення Холодної війни. Перш за все, у плані втрати зацікавленості у вивченні історії, культури і філософії країн і народів Європейського континенту. Як наслідок – відсутність достовірного аналізу і прогнозів стосовно нових загроз для демократій у їхній перманентній війні проти авторитаризму, яку ніхто не відміняв. Ця війна, як і війна добра проти зла, розпочалася давно і триватиме, допоки існує людство.
У якій саме фазі, активній чи пасивній, перебуває війна демократії і авторитаризму на конкретному історичному проміжку часу, залежить, насамперед, від потужності економічної, воєнної, дипломатичної та інформаційної складових сил демократії. Причина проста: сам факт існування демократії є загрозою для існування авторитаризму. Через це він завжди буде атакувати першим – як тільки відчує, що демократія ослабла чи ослабли якісь складові її сил. Провокує цей напад насамперед слабкість в інформаційній сфері. Втрата демократією стратегічної ініціативи в інформаційно-психологічній війні проти авторитаризму неминуче спричиняє перехід ініціативи до одвічного супротивника.
Особливістю ж сучасного етапу протистояння є те, що загроза походить не від комуністичних ідей і табору, а від економічно і технологічно зміцнілого табору авторитаризму, країни якого економічно і військово зміцнилися за рахунок державного капіталізму. Декілька країн з цього табору володіють ядерною зброєю і є ознаки того, що допомагають оволодіти нею іншим. Ідеологією цього табору є наразі не “пролетарська єдність”, а “боротьба проти “колективного Заходу”.
Хоча насправді так званий “колективний Захід” надто повільно реагує сьогодні на необхідність стати колективним і монолітним у протистоянні з агресією Кремля. А перемога останнього в Україні неминуче спричинить падіння демократій за принципом доміно в результаті подальшого наступу авторитарних країн на демократичних сусідів.
