28 червня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Конституцію незалежної України. Але українська конституційна традиція має набагато глибше коріння.
Ще 1710 року гетьман Пилип Орлик уклав документ, який сьогодні відомий як Конституція Пилипа Орлика або Бендерська конституція. Для Європи XVIII століття її ідеї були справді революційними.
У документі вперше було запропоновано чіткий розподіл влади між законодавчою, виконавчою та судовою гілками. Генеральна Рада мала ухвалювати рішення, Гетьман – виконувати їх, а незалежний суд – стежити за дотриманням закону. У той час, коли більшістю європейських держав керували абсолютні монархи, українська політична думка вже обмежувала владу правителя законом.
Конституція передбачала регулярне скликання Генеральної Ради, запроваджувала підзвітність Гетьмана, гарантувала права Запорозького війська, визнавала міське самоврядування та захищала населення від зловживань урядовців і надмірних повинностей.
Окреме місце в документі займало питання української державності. Конституція визначала кордони України за часів Богдана Хмельницького та проголошувала головною метою звільнення українських земель від влади Московського царства й відновлення незалежної козацької держави.
Цей документ з’явився майже за 80 років до Конституції США та майже за століття до більшості європейських конституцій. Хоча він не діяв на всій території України, Конституція Пилипа Орлика мала практичне застосування в уряді гетьмана в еміграції, на Правобережжі та в Олешківській Січі.
Ось що з цього приводу зазначає Президент Центру стратегічних досліджень і аналізу, генерал-полковник, доктор технічних наук, професор Ігор Смешко у своїй книзі «Нариси з історії України», яка стала бестселером і перекладена кількома європейськими мовами:
«В одній із найстаріших із написаних у Європі Конституцій, — «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького», від 1710 року, за 77 років до прийняття Конституції США, — уже були обмежені права виборного українського гетьмана і введено демократичний принцип розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову.
Згідно з цією Конституцією, законодавча влада у Козацькій державі Україні надавалась Генеральній Раді, яка виконувала функції парламенту і мала збиратися сесійно тричі на рік: у січні (на Різдво), у квітні (на Великдень) і у жовтні (на Покрову). Рада мала вирішувати питання зовнішньої і внутрішньої політики, безпеки держави, заслуховувати звіти гетьмана (включно з питанням про можливу недовіру йому), а також обирати гетьманський уряд — Генеральну старшину, за поданням гетьмана.
Виконавчу гілку влади очолював сам гетьман, якого обирали довічно, але його повноваження могли бути достроково припинені за рішенням Генеральної Ради. Забезпечення діяльності гетьмана, включно із виділенням йому рангових маєтків, обмежувалось часом його перебування на посаді.
Судова гілка влади була незалежною від гетьмана і забороняла йому застосовувати покарання до винних. Вона ж слідкувала за обмеженням прав гетьмана у розпоряджанні державним скарбом і землями, веденням самостійної зовнішньої і кадрової політики, а також спробами створення власної адміністрації.»
https://sylaichest.org/uvaga-yak-prydbaty-narysy-z…
Сьогодні, відзначаючи 30-річчя Конституції України, ми маємо пам’ятати: українська традиція конституціоналізму, верховенства права та обмеження влади бере свій початок не у XX столітті, а значно раніше. Конституція Пилипа Орлика стала одним із перших європейських документів, що заклав принципи правової держави, поділу влади та підзвітності керівництва перед суспільством.
Саме тому сучасна Конституція України є не лише Основним Законом незалежної держави, а й продовженням багатовікової української державницької традиції.
