Липень 2026

КОРУПЦІЯ: закони боротьби. Тези до Плану і Стратегії Відновлення України (частина 6.2)

“Людина найкраща істота, коли живе за законами і справедливістю, але без них перетворюється на найгіршого хижака” (Аристотель, IV ст. до н.е.).

Природа корупції і закони боротьби з нею є давно відомими. Американські вчені, професори Роберт Клітгаард і лауреат Нобелівської премії Гері Беккер вивели навіть наукові формули корупції. Згідно з професором Клітгаардом, це рівняння: К = М + Д – П, де К – КОРУПЦІЯ, М – МОНОПОЛІЯ влади на кулуарні і непрозорі для суспільства рішення, Д – ДИСКРЕЦІЯ у вибірковому правосудді та безкарності наближених до влади чиновників і ділків від бізнесу, П – ПІДЗВІТНІСТЬ і ПІДКОНТРОЛЬНІСТЬ влади суспільству, закону і правосуддю.

У професора Беккера ця формула має вигляд математичної нерівності:

(1 – ВПК) • КП > Р • ЖП • ЧП, де ВПК – вірогідність покарання за корупцію, значення якої становить від 0 до 1; (1 – ВПК) – вірогідність уникнення покарання за корупцію; КП – можливий прибуток внаслідок корупційної діяльності; Р – ризик; ЖП – жорстокість покарання за корупцію; ЧП – можливий прибуток внаслідок законної діяльності.

Згідно з цими формулами, корупція стає практично непереможною в країнах, де існує непідконтрольна суспільству і законам демократії авторитарна влада. Навіть коли вона називає себе “демократією”, має це слово в Конституції, формально проводить вибори і публічно виконує ритуальні псевдо-демократичні процедури. За якими насправді ховаються і діють приватизовані правоохоронні органи, силові структури, суди і спотворена правова система, яка абсолютно не відповідає законам демократії (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/).

Чи був у нашої країни інший шлях ще з 1991 року? Був. У перший рік незалежності України Збігнєв Бжезінський застеріг Україну від спроби винаходу “велосипеда” при створенні нової правової системи, яка відповідала б законам демократії. Під час зустрічі у Вашингтоні із військовим аташе України в США він порадив прийняти нові закони відразу одним пакетним рішенням парламенту. Це мала б бути саме цілісна СИСТЕМА законів будь-якої з країн Заходу, яка вже була випробувана тривалим існуванням сталої демократії.

“Якщо втратите час на пошук “власних” демократичних законів, отримаєте купу олігархів і непрацюючу правову систему. Це буде живити державну корупцію. Головне не кількість законів зі словами про демократію, а діюче правосуддя і законослухняність громадян як національна традиція. Доброчинність має стимулювати успіх, а не викликати насмішки через нездатність “пристосуватися” до життя із корупцією”.

Пам’ятаю і зауваження, яке отримав від керівництва воєнної розвідки того часу, за пропозицію направити запис цієї бесіди з доктором Бжезінським Президентові України. Отримав дорікання, що це суто “політичне питання” і воно не стосується діяльності воєнного аташе і воєнної розвідки.

Тільки пізніше, в інтерв’ю газеті “День” у 2019 р., перший Президент Л. Кравчук підтвердив, що ніхто в керівництві України не знав, як саме потрібно будувати демократію, і не знав законів її існування (https://day.kyiv.ua/article/podrobytsi-litnya-shkola-zhurnalistyky/tsi-vybory-mozhut-buty-nashoyu-ostannoyu-pomylkoyu) .

Будівництво демократії в Україні тому і не завершене, що політики, які приймали стратегічні рішення, не мали відповідних знань і щирих планів її будівництва. А позапартійні професіонали були позбавлені не тільки можливості прийняття стратегічних рішень, але й продовжують піддаватися до цього часу замовчуванню та блокаді можливості бути обраними до політичної влади в Україні.

Нагадаємо ще раз: Народ України, на відміну від Росії, є аутентичним європейським і в абсолютній більшості – християнським. Якщо брати загальну кількість українців у світі, то це майже 50 мільйонів. Християнські культурні і моральні традиції, як і європейські демократичні традиції, є домінантою в Україні. В Україні проживають і мусульмани-татари, але їх не більше пів мільйона громадян. Географічно Україна розташована у центрі Європи, а на півночі та на сході її кордонів – європейська Білорусь і європейська частина євразійської Росії. Тому історично-природним майбутнє України може бути лише одне – перебування у загальноєвропейському цивілізаційному і культурному просторі демократичних країн Європи.

Але будівництво в Україні сучасних форм європейської демократії було б неможливим без попередньої розробки Стратегії – архітектурного плану такого будівництва. Яка потрібна і для підняття рівня політичної культури громадянського суспільства. Повставати проти авторитаризму воно вже вміє, але обирати після цього гідний уряд ще ні. Саме для цього і потрібне формулювання та поширення законів будівництва сучасних форм демократії і базових демократичних цінностей, яких не на словах, а на ділі мають додержуватись і впроваджувати в життя нові повоєнні обранці.

Такі три основні закони демократії були сформульовані мною і опубліковані перед останніми президентськими виборами у 2019 році (https://day.kyiv.ua/article/den-planety/nevyvcheni-uroky-hetmanatu-ta-natsionalna-ideya-ukrayiny-u-suchasnykh-umovakh2). Вони отримали Свідоцтво про реєстрацію авторського права N87693 від 11 квітня 2019 року.

Першим законом сучасної демократії можна назвати закон необхідного рівня розвитку соціально-економічної бази і політичної культури громадянського суспільства з метою забезпечення успішного функціонування інститутів влади за демократії. Цей закон полягає в тому, що необхідними, але не достатніми умовами для існування в країні успішної демократії є наявність критичної маси заможного СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ і певного рівня політичної культури громадянського суспільства.

Вони мають бути достатніми для забезпечення функціонування демократичних інститутів влади, контролю над владою з боку суспільства і необхідної адаптації алгоритмів управління в країні для захисту демократії відповідно до змін як внутрішнього, так і зовнішнього середовища навколо країни.

Другим законом сучасної демократії, вважаю, можна назвати закон конфігурації (розподілу, балансу і противаг) органів влади за демократії.

Він полягає в тому, що справжня, а не формальна виборність, підзвітність і прозорість органів влади за демократії, а також рівність усіх громадян перед законом можуть бути забезпечені лише за реального відокремлення одна від одної трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової. При тому, що максимально можлива кількість внутрішніх функцій державного управління має бути передана на якомога нижчий із можливих рівень управління – у місцеве самоврядування, а права парламентської опозиції – визначені і захищені законом.

Третім законом сучасної демократії можна назвати закон політичної стабільності, сталості і фаховості органів державного управління за демократії. Він полягає в тому, що необхідною, але не достатньою умовою для політичної стабільності за демократії є наявність у країні принаймні двох заснованих на ідеології демократії партій не вождистського типу. Ці партії можуть відрізнятися одна від одної різним баченням процесів еволюційного розвитку Світу. Одна може бути консервативною, інша – ліберальною, але їх мають об’єднувати спільні демократичні цінності: виборність, підзвітність і відкритість органів державної влади перед суспільством.

Обидві такі ідеологічні партії мають бути свідомо антиреволюційними і мати підготовлений фаховий кадровий резерв для управління державою за умов демократії. Бути готовими не лише управляти країною, але й підкорятися волі виборців і періодично перебувати у парламентській опозиції. Цінувати принцип верховенства права більше, ніж власну ідеологію, і здійснювати ефективний контроль над виконавчою гілкою влади протягом усього часу перебування в опозиції.

Що стосується збереження сталості і фаховості органів управління за демократії, то це має забезпечуватися законодавчо визначеною системою захисту позапартійних кадрових професіоналів від протиправного впливу на них з боку політиків. Політики змінюються при владі після кожних виборів, а позапартійні професіонали кар’єрно зростають протягом десятиліть роботи. Вони і мають бути носіями інституційної пам’яті, фаховості і сталих державницьких традицій органів управління. Запорукою усього цього мають бути свобода слова і вільні від протиправного впливу фахові і патріотичні засоби масової інформації – четвертий елемент недержавної влади за демократії.

Мені як технократу зрозуміло, що демократія – це надскладна соціально-економічна СИСТЕМА, набагато складніша за технічну. У неї, як і у технічних систем, є свої об’єктивні закони розвитку.

Однією з таких закономірностей є те, що будь-яка спроба покращити один елемент цілісної СИСТЕМИ гарантовано погіршує роботу СИСТЕМИ у цілому. Покращити елемент СИСТЕМИ можна лише після попереднього аналізу його місця в ієрархії цілісної СИСТЕМИ. Цьому має передувати аналіз зв’язків даного елемента з іншими, впливу елемента на призначення і цільову функцію СИСТЕМИ у цілому та впливу на них зовнішнього середовища.

Тому уявіть, яку шкоду за роки незалежності України вже принесли безсистемні реформи її органів управління. Внаслідок приходу до влади людей, які не володіли навіть азами системного аналізу і синтезу більш простих технічних СИСТЕМ. Але сміливо втручалися у процеси начебто демократичного державотворення, насправді руйнуючи його паростки в органах влади. Прикривалися псевдодемократичною риторикою, але намагалися скопіювати олігархічно-кланову авторитарну модель управління на кшталт російської. Це і стало причиною двох протестних Майданів у Києві.

Початок: КОРУПЦІЯ: причини та генезис. Тези до Плану і Стратегії Відновлення України (частина 6.1)

The New World Order Will Be Defined by New Dividing Lines

Ukraine will not succeed in shutting its eyes and peacefully drifting in a boat down the river between two powerful worlds without strengthening its state power every single minute: its economy, army, diplomacy, information strategy, and global influence.

#UkraineRebuild Strategy

On July 13, 2020, the United States stated that China’s claims to territories and resources in the South China Sea were ‘completely illegal’ and condemned ‘Beijing’s attempts to bring them under its control’.

As is well known, China is disputing control over territories in the South China Sea region with a number of countries in the Asia-Pacific region. It Furthermore, it is no secret that from the very beginning of its existence, the United States has relied on maritime trade as a source of the country’s wealth and prosperity. According to various estimates, around 125 million Americans currently live in coastal areas of the US, with 80 per cent of the country’s exports and up to 90 per cent of its foreign trade being carried out by sea.

It is no coincidence that Roger Wicker, US Senator and Chair of the US Congress Subcommittee on Maritime Affairs, and Jerry Hendrix, Director of Defence Programmes at the Centre for a New American Security, emphasised in The National Interest: ‘Protecting freedom of navigation is a paramount U.S. interest.’

Meanwhile, Washington’s aforementioned statement also serves as an indicator of today’s large-scale geopolitical shifts as evidenced, for example, by the landmark assertion that ‘The world will not allow Beijing to treat the South China Sea as its maritime empire’.

Clearly, the transition to a new world order is gradually approaching its first stage, against the backdrop of attempts to alter the global balance of power, as yet amorphous coalitions of states are emerging in various regions of the world, united solely by shared national interests.

The old world order, with its system of international security law that existed following the end of the Second World War and the Cold War, with its division into the ‘World of Democracy’ and the ‘World of Communism’, and later the ‘Developing World’, is practically ceasing to exist. Russia’s annexation of Crimea, without a corresponding response to its military aggression and the changing of borders in the heart of Europe from other nuclear-weapon states that signed the Budapest Memorandum, has also practically buried the system of international law in the field of nuclear non-proliferation.

The isolationism and national self-interest of the current US leadership, China’s traditionally distinct ideological path — as it too aspires to global leadership — and the consequences of the coronavirus have significantly accelerated other centrifugal trends which will evidently soon determine the overall direction on the international stage. We are already seeing signs of this today during important votes within the UN.

At the same time, the overall assessment of the situation on the international stage is complicated not only by global instability, which is intensifying year on year, but also by the unpredictability of the superpowers’ behaviour, the intensification of an uncontrolled arms race involving both nuclear and conventional weapons, and the emergence of new threats that only yesterday seemed taken straight from the scripts of numerous disaster movies.

We can now observe the onset of a struggle for new global leadership amongst states inclined to disregard human rights — at least human rights in countries other than their own — to impose their will on other members of the international community, and to violate international law, even by countries with a genuine, rather than a fictitious, democratic system. This system, despite all its flaws, nevertheless remains the best possible path for the development of civilisation on the planet.

For the time being, one thing can be said: the dividing line of this confrontation is likely to run along the intersection of the key interests of the United States of America and China, and its arena will evidently be the whole world. Although it is still rather difficult to envisage the exact configuration of the camps of supporters of each of these global poles, there are grounds to believe that its contours will become apparent in the very near future.

Date: July 17, 2020

Source: https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/5f113c29ca5f9/

КОРУПЦІЯ: причини та генезис. Тези до Плану і Стратегії Відновлення України

“Ті, хто купують владу за гроші, звикають одержувати з неї прибуток” (Аристотель, IV ст. до н.е).

“Чим більше в державі корупції, тим більше законів” (Публій Корнелій Тацит, римський історик, I – II ст.)

Досвід України підтверджує класичну античну мудрість. Закони і підзаконні акти, які відкрили шлях до корупції в Україні, почали з’являтися у великій кількості після проголошення незалежності України і декларування, що вона стала “демократичною країною”. Декларація про наміри, як відомо, ще ніколи сама по собі автоматично не створювала обіцяного. Для будівництва такої складної системи державного управління, якою є демократія, були потрібні знання законів її побудови (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/).

Причому будувати було потрібно навіть не нову “вертикаль влади”, про яку іноді велася мова “новими – старими” політиками, а нову “піраміду влади”. Ці два різні наукові визначення різняться одне від одного, як вітчизняний автомобіль “Запорожець” від німецького “Мерседеса”. Жодна з політичних псевдоеліт, які обиралися до влади за всі роки незалежності, не впоралася із цим завданням. Без знань законів демократії підготуватися до боротьби з корупцією, яка є притаманною і цій системі державного управління, було неможливо.

Владна корупція і тіньовий ринок існували і в СРСР. Але їхні розміри були незрівнянними з можливостями, які відкривалися для спритних ділків під час приватизації державної власності і безконтрольної лібералізації ринку. Приклад майже жебрацької долі сімей генеральних секретарів СРСР після їх звільнення з посад і масових сучасних страт корупціонерів у Китаї – гарні ілюстрації різниці у масштабах корупції в умовах вільного ринку.

Перші два президенти України визнавали своє незнання законів демократії. Президент Леонід Кравчук засвідчив це у 2019 році: “У 1991 році ми проголосили, що Україна стала демократичною державою… Ми раптом почали будувати нову державу. Знань нової СИСТЕМИ не було, хоча ми були освіченими людьми… Але ці знання були зовсім протилежними до того, що нам потрібно було в новій Україні. Така ситуація зберігається і досі” (https://day.kyiv.ua/article/podrobytsi-litnya-shkola-zhurnalistyky/tsi-vybory-mozhut-buty-nashoyu-ostannoyu-pomylkoyu).

Другий президент Леонід Кучма ще при затвердженні його на посаду Прем’єр-міністра у жовтні 1992 р. звернувся до депутатів Верховної Ради із проханням: “Ви скажіть мені, що потрібно будувати? А я – збудую”.

Похідним такого незнання стало те, що проведена приватизація не призвела, як у сусідній Польщі, до появи масового малого і середнього власника – основи СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ. Який є соціальною базою для будівництва ДЕМОКРАТІЇ. Навпаки, її грабіжницький характер по відношенню до Народу України призвів до драматичного розшарування суспільства і до появи надбагатіїв, а згодом – повноцінних олігархів. Останні невдовзі отримали можливість контролю над парламентськими партіями і урядом не тільки через “кишенькових” депутатів і міністрів, але й через корумпованих чиновників і правоохоронців.

Минулий “тіньовий ринок” і належність до партійно-комсомольської номенклатури були гарною тренувальною базою для того, щоби стати надбагатим. Отримавши ж гігантські фінансові ресурси, деякі з них “наблизились до влади”. Що дало їм можливість вже самим “купувати” нову владу. Найбільш спритні стали олігархами. Далі – за Аристотелем: “ті, хто купують владу за гроші, звикають одержувати з неї прибуток”. Процес “інвестицій у політику” стає безперервним і постійно діючим. А усе “нові політичні обличчя при владі” стають лише маріонетками у спритних руках за кулісами лялькового театру псевдодемократії.

Отже, треба тверезо визнати, що за усі роки незалежності до науково обґрунтованого будівництва ДЕМОКРАТІЇ як складної соціально-економічної СИСТЕМИ в Україні ще й ніхто не приступав. А усі “демократично забарвлені” політичні партії і політики, які критикували “попередню владу” за авторитаризм, робили це лише на словах. Діставшись влади, вони лише удосконалювали реально існуючий авторитаризм. Їх влаштовувала авторитарна влада і модель сировинної економіки, які є основою для власного самозбагачення. А те, що вони на словах називали демократією, насправді має іншу назву: олігархічно-клановий і регіонально-неофеодальний авторитаризм.

Що ж до іншого маркера корупції, згідно з Тацитом: “чим більше в державі корупції, тим більше законів”, то прикладом одного із перших актів, які відкрили шлях до неї, можна вважати Розпорядження Голови Верховної Ради України N1805-XII від 11 листопада 1991 року “з метою практичної реалізації ідеї Дж. Сороса” (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1805-12#Text). Яка полягала не у передачі Україні знань будівництва демократії, що було б бажаним і зрозумілим. Наприклад, досвіду розбудови незалежних одна від одної гілок влади, справжніх ідеологічних, відданих законам демократії, а не кланово-вождистського типу партій, і створення правової бази, системи, механізму і процедур контролю за діяльністю урядів (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/68a5dd747bc1f/).

Ні, “ідея” пана Сороса полягала у іншому. Відомий транснаціональний фінансист і “глобаліст”, якому приписують отримання прибутку у 1 мільярд доларів за обвал в один день, 16 вересня 1992 р., британського фунта стерлінгів, запропонував ввести в Україні клірингові розрахунки за товари і послуги. Зрозуміло, при його консультативній допомозі і посередництві. Проблемою було лише те, що в Україні ще не існувало будь-якої державної системи оцінки їх вартості за світовими цінами, аналізу ринків можливого збуту, репутації контрагентів і механізму контролю за розрахунками. Посольства за кордоном тільки відкривалися, розвідувальні органи не були сформовані, а перший Закон України “Про розвідку” був прийнятий, при спротиві діючої влади і керівництва СБУ, лише у 2001 році…

Історія

Але повна руйнація усього правового поля України і відкриття правових шлюзів для вже галопуючої корупції та появи безлічі законів і підзаконних актів, які живлять її й донині, відбулося починаючи з 2005 року. І це пов’язано із діяльністю третього президента України Віктора Ющенка.

Перші два президенти принаймні мали гарну освіту, панорамне мислення і досвід системного державного управління. Вони робили фатальні кадрові помилки. Не створили нових ідеологічних партій, які були б віддані законам демократії. Що не дало їм самим потрібного кадрового резерву. Декларована “особиста відданість” підлеглих оберталася зрадою і їх самих, і України. Але вони ще розуміли значення професіоналізму і фаховості. Їх діяльність була під наглядом парламентської опозиції, яка реально діяла у Верховній Раді. Суспільна думка в країні мала значення, а медіа ще не були під повним контролем не тільки влади, але й олігархів. Частина з них була відкрито опозиційною до влади.

Крихкий баланс сил між гілками влади і наявними політичними силами в Україні, а також запас стійкості органів управління за рахунок ще доволі фахової професійної їх складової, яка з такими великими потугами народжувалася за попередні роки незалежності, зруйнував третій президент України.

Радянський фінансист за освітою, без системного і панорамного бачення Світу, Віктор Ющенко не тільки не володів знаннями законів демократії, але й не шукав тих, хто міг би допомогти йому у цьому. Зміна авторитарної системи управління на демократичну не була його метою. Не маючи досвіду самостійного управління на попередніх посадах за авторитарного стилю керівництва його попередника, він, здається, змінив лише стиль служіння “батькові” на елементи нарцисизму, месіанства і самозакоханості. Замість вдячності Народові, який привів його до влади у 2004 році, він вважав, що вже виконав свою місію, “подарувавши свободу” і давши Світові “новий зразок демократії”.

За свідченням давнього друга і керівника його Адміністрації О.Рибачука: “…Віктор Ющенко, коли ішов до президенства, він взагалі не ставив собі за задачу зміну системи… В нього є відома фраза, що на другий день після того, як впаде режим Кучми, десятки тисяч українців самі якось прийдуть до влади і просто от забери цей режим, і воно почне рости звідкись. Він не вважав своїм обов’язком формувати цю команду, він не формував свою політичну аженду, він не мав свого плану реформ, він навіть в якийсь момент просив, щоб ми на рік розписали, що він має робити…” (https://www.rudenko.kiev.ua/interview/rybachuk-yushchenko-zmushenyy-velychezny).

Не змінюючи СИСТЕМУ влади, Ющенко використав термін “революція” для антиконституційного звільнення з неї десятків тисяч найбільш досвідчених професіоналів. Чим “розчистив” місця для “любих друзів” та їх висуванців. Більшість з яких уже була при “злочинній владі”, яку вони критикували, замовчуючи при тому, що ще донедавна самі були її частиною. Це мало відношення не тільки до “любих друзів”, які були відлучені від влади за дискредитуючими або корупційними ознаками, але й до самого Ющенка. У 1994 р. Генеральна прокуратура України притягувала його самого до кримінальної відповідальності за фактом викрадення з банку “Україна” у 1991 році 25 мільйонів доларів США (https://www.pravda.com.ua/news/2016/06/13/7111575/).

Джерело: “Українська правда” – українське суспільно-політичне інтернет-ЗМІ. URL: https://www.pravda.com.ua/articles/2010/01/21/4650769/

Як виявилося невдовзі, публічна критика попередньої “злочинної влади” була потрібна, щоби повернутися до неї, ще на її вищі щаблі. З метою не руйнації старої “злочинної” СИСТЕМИ, а для її використання задля ще більшого особистого самозбагачення. З “любих друзів” та їх “політичних висуванців” і почалося вже гігантське руйнування професіоналізму органів управління, правового поля для запобігання корупції, а також створення нових законів і підзаконних актів, які лише прискорили корупцію і створили умови для вже повної безкарності.

Система права, яка склалася в Україні до Помаранчевої революції, не була ідеальною. Але вона була цілісною і разом із наявністю в силових органах України критичної маси кар’єрних, кадрових професіоналів більш-менш забезпечувала захист національних інтересів України. Свідченням чого були: успішна зупинка першої спроби російської агресії біля острова Тузла у 2003 році, запобігання кровопролиттю на Майдані 2004 року і блокування першої спроби Януковича захопити владу в Україні шляхом маніпуляцій на виборах.

Кадровим позапартійним професіоналам не потрібна вказівка політичного керівництва для виконання конституційного обов’язку. Для прикладу, перша реакція силових структур на провокацію біля острова Тузла і перше затримання СБУ генерала міліції Пугача у справі Гонгадзе у 2003 році відбулися без узгодження із Президентом. Він перебував з візитами за межами України. Про рішення і дії керівництва силових структур він отримав першу інформацію із ЗМІ. Рішення і дії керівництва СБУ у 2004 році щодо зупинки введення в Київ озброєних підрозділів внутрішніх військ для розгону Майдану також відбувалися без будь-яких попередніх політичних консультацій.

Стаття 35 Закону України “Про Службу безпеки України” й досі передбачає самостійне прийняття рішень у межах повноважень її співробітників, а також їх обов’язок відмови від незаконних наказів. Незаконні дії і бездіяльність мають наслідком відповідальність: або дисциплінарну, або кримінальну. Кадрові співробітники СБУ не можуть бути політичними призначенцями і мають статус військовослужбовців. На них поширювався комплекс законів про військову службу. Політизацію правоохоронних і силових органів започаткував Ющенко. При ньому замість кадрових і позапартійних професіоналів до їх керівництва почали призначати лояльних політиків.

Згодом до цього долучились і надбагаті політичні спонсори, чим остаточно перетворилися на олігархів, а їх число почало збільшуватися. Не забуваємо, що до 2005 року єдиним і першим повноцінним олігархом можна вважати лише Павла Лазаренка. Лише він серед надбагатих мав парламентську партію і власні ЗМІ, корумповані зв’язки у керівництві правоохоронних органів, з міжнародною організованою злочинністю і мав реальні шанси стати черговим Президентом України.

Розсекречені наразі архіви у сфері національної безпеки США свідчать, що ключовий успіх у боротьбі з корупцією в Україні забезпечили не політики, а фахова взаємодія позапартійних професіоналів Генеральної прокуратури, воєнної розвідки України і ФБР США. Про це свідчать єдині успішні для України спеціальні слухання в Конгресі США у квітні 1998 р. з питань боротьби із міжнародною організованою злочинністю і корупцією (https://www.govinfo.gov/content/pkg/CHRG-105shrg46099/pdf/CHRG-105shrg46099.pdf). А також трагічна доля капітана воєнної розвідки України Євгена Костюченка, який брав участь як у розслідуванні злочинів Лазаренка, так і у тих слуханнях у Конгресі. Після перемоги у 2000 році керівництва СБУ на чолі із Л.Деркачем у боротьбі із керівництвом ГУР МО останнього було звільнено, а підрозділ, у якому служив капітан Костюченко, розформовано. Він був змушений емігрувати до США. Невдовзі зробив там видатну кар’єру в поліції і загинув під час виконання службових обов’язків. На його честь названо проїзд у графстві Вентура, Каліфорнія, а він сам посмертно був нагороджений найвищою поліцейською нагородою США… (https://ukrainainc.net/2023/03/06/11585/).

Як бачимо, і до 2005 року існували серйозні проблеми у діяльності спеціальних служб і правоохоронних органів. Ліквідація у 1998 р. Комітету з питань розвідки, зрада, по суті, керівництва воєнної розвідки у 2000 р. із послідуючими політичними репресіями щодо нього і абсолютна довіра керівнику СБУ Л.Деркачу мали наслідком касетний і кольчужний скандали та трагедію із вбивством Георгія Гонгадзе. Але уже у 2003 році професіоналізм у силових структурах України був відновлений. Завдяки чому відбувся мирний і безкровний Майдан 2004 року.

Коріння ж чергової трагедії із вже кривавим Майданом 2014 року були закладені саме у 2005 році. Неідеальна, але цілісна система професійних кадрових призначень у силових органах України була демонтована саме після Помаранчевої революції. Спочатку під псевдо-“революційними” гаслами часів президентства Ющенка, згодом – під псевдо-“демократичними” гаслами безкінечних “реформувань” і “удосконалень” організаційно-штатних структур з боку його послідовників. У керівництво силових і правоохоронних органів почали призначати виключно з політичних мотивів, а не кар’єрних професіоналів. Яким у “порядку переатестації” стали присвоювати навіть генеральські звання. Боротьба з корупцією не тільки не посилилася, але й була практично згорнута. Корупція набрала обертів, стала більш цинічною і відкритою. Наразі – практично неконтрольованою…

У 2015 році посол США часів Помаранчевої революції Джон Хербст зізнався, що очікування Майдану 2004 року у боротьбі з корупцією не тільки не справдилися, але й вона значно посилилася.

“В Україні дуже серйозні проблеми з корупцією, тому що, відверто кажучи, верхівка вашої еліти дуже корумпована. Саме найвища верхівка… У списку корупціонерів є навіть ті особи, які дуже гарно вміють говорити “мовою реформ” із країнами Заходу, влучно висловлюватися, процвітаючи при цьому і зберігаючи стару СИСТЕМУ”.

“… Їм чудово вдається переходити з однією партії в іншу, часом здійснювати маневри між декількома партіями – і так чи інакше залишатися недоторканими особами та продовжувати процвітати при владі. Вони навчилися процвітати, граючи за старими, але дуже зручними для себе правилами. І якщо вам зручно працювати на посаді міністра (у попередній владі, яку вони критикували, як тільки втрачали посаду), уявіть собі, які будуть у них “зручності” на ще вищому щаблі. Ці люди і є проблемою, і водночас – вони є керівництвом вашої країни…

… Громадянське суспільство в Україні завжди було досить стійке й витривале. Не дивно, що ви провели справжній демократичний референдум щодо незалежності України, що у вас відбулась демократична передача влади ще на перших президентських виборах. Потім на других, коли Кравчук поступився президентським кріслом Кучмі, і все це було перед Помаранчевою революцією! А Помаранчева революція не відбулася б без мобілізованого громадянського суспільства, хоча його мобілізувало вже до того корумповане керівництво…“.

“…Я мав проблеми у своєму посольстві (працював там з 2003 по 2006 рр.), бо воно складалося з ентузіастів помаранчевої команди. І я пам’ятаю, що говорив їм дві важливі речі. Одна, що Сполучені Штати не симпатизували жодному з кандидатів на тих виборах. Ми виступали за чесні вибори. Друга дуже важлива річ, яку я казав їм після того, як Ющенко з’явився на біг-бордах: “Подивіться на команду Ющенка. Наскільки вона відрізняється від команди Кучми чи Януковича?”.

Тому я був одним з небагатьох людей у посольстві… навіть у Вашингтоні, які не здивувалися, коли Ющенко й Тимошенко розбіглися в різні сторони і коли уряд Ющенĸа уклав корумповану газову угоду в січні 2006 року, в той час як міжнародна спільнота нетерпляче очікувала перемоги (демократії) в Україні і знищення всіх непрозорих газових відносин. Але хтось із самої української верхівки, замість того, щоб робити правильні вчинки, вирішив збагатитися. Така СИСТЕМА зберігається й донині – це плачевна, але ваша реальність” (https://voxukraine.org/john-herbst-top-level-corruption-in-ukraine-ukr/).

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Джерело: https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/6a50e824721df/

Російська кров і скарби: чому війна Путіна стає дедалі безнадійнішою

Аналітичний центр Center for Strategic and International Studies (CSIS) опублікував масштабне дослідження «Russian Blood and Treasure: The Ballooning Costs of Putin’s War» (1 липня 2026 року), підготовлене Seth G. Jones та Riley McCabe.

https://www.csis.org/…/russian-blood-and-treasure…

Його головний висновок простий і водночас дуже важливий: ціна війни для Росії вже починає перевищувати будь-які можливі стратегічні здобутки. Кремль продовжує витрачати величезні людські, економічні та військові ресурси, але натомість отримує дедалі менше результатів на полі бою.

1. Безпрецедентні людські втрати

За оцінкою CSIS, з початку повномасштабного вторгнення Росія втратила приблизно 1,4 мільйона військових — загиблими, пораненими та зниклими безвісти.

Із них близько 450 тисяч загинули.

Це найбільші військові втрати Росії з часів Другої світової війни. Для порівняння, вони більш ніж у чотири рази перевищують усі бойові втрати США після 1945 року.

2. Україна дедалі ефективніше знищує російські війська

Якщо у 2022 році Росія втрачала приблизно двох-трьох військових на одного українського захисника, то у першій половині 2026 року співвідношення, за оцінкою CSIS, досягло 8:1 на користь України.

Причинами стали:

• масове використання українських ударних безпілотників;

• застосування дронів із елементами штучного інтелекту;

• системне знищення російської логістики;

• ураження техніки ще до її виходу на передову.

Саме технологічна перевага дедалі більше визначає сучасне поле бою.

3. Росія вже не встигає поповнювати свої втрати

За оцінкою дослідження, середньомісячні втрати російської армії у 2026 році перевищують 30 тисяч військових.

Водночас Кремль здатний залучати лише близько 27 тисяч нових контрактників або мобілізованих щомісяця.

Інакше кажучи, навіть за умов безперервного набору чисельність армії поступово скорочується.

4. Наступ майже втратив імпульс

Попри величезні людські жертви, темпи російського просування залишаються мінімальними.

Більше того, у квітні-травні 2026 року Росія вперше з серпня 2024 року втратила більше території, ніж захопила.

Чистий баланс становив приблизно мінус 400 квадратних кілометрів.

Це ще раз підтверджує, що нинішня стратегія Кремля приносить дедалі менше військових результатів.

5. Ціна кожного кілометра стала астрономічною

Навіть ті території, які Росія окупувала за чотири роки війни, коштували їй:

• сотень тисяч загиблих;

• понад мільйона поранених;

• величезних запасів танків і бронетехніки;

• значної частини сучасної артилерії;

• колосальних фінансових витрат.

Автори наголошують, що вартість кожного квадратного кілометра окупованої території стала безпрецедентною.

6. Україна переносить війну вглиб Росії

Окрему увагу дослідники приділяють українській кампанії далекобійних ударів.

Серед головних цілей:

• нафтопереробні заводи;

• склади боєприпасів;

• військові аеродроми;

• логістичні центри;

• підприємства оборонної промисловості.

Україна дедалі активніше використовує далекобійні безпілотники та новітні технології, що дозволяє підвищувати ціну війни безпосередньо для російського тилу.

7. Економіка Росії переходить у режим виснаження

У доповіді зазначається, що військові витрати продовжують стрімко зростати.

Разом із цим:

• збільшується бюджетний дефіцит;

• скорочуються цивільні видатки;

• економіка дедалі більше працює на потреби війни.

Фактично Кремль жертвує майбутнім економічним розвитком країни заради продовження агресії.

8. Війна приходить у саму Росію

Українські далекобійні удари дедалі відчутніше впливають на життя всередині РФ.

Серед наслідків:

• перебої з пальним;

• порушення роботи аеропортів;

• удари по військовій промисловості;

• необхідність перекидати системи ППО для захисту власної території.

Тобто Росія вже змушена витрачати дедалі більше ресурсів не лише на наступ, а й на оборону самої себе.

Головний висновок CSIS полягає в тому, що Росія поступово входить у фазу війни на виснаження, де витрати стрімко зростають, а стратегічні результати майже відсутні.

Україна ж завдяки інноваціям, розвитку безпілотних технологій, далекобійним ударам і ефективнішому використанню ресурсів змінює характер сучасної війни та дедалі більше позбавляє Кремль можливості досягти своїх політичних цілей.

Війна, яку Путін планував завершити за кілька днів, дедалі більше перетворюється на стратегічну пастку для самої Росії, як держави.

#розпад_рф #війна #втрати

Аналітика

ІГОР СМЕШКО | МИРНИЙ ПЛАН НЕ ЛИШЕ ДЛЯ УКРАЇНИ, АЛЕ Й ДЛЯ ВСЬОГО СВІТУ

«Україна завжди прагнула бути вільною»

Вольтер, «Історія Карла XII, короля Швеції», видавництво Крістоф Реві, м. Базель, 1730 р.

«Не може бути безпеки Європи без безпеки України»

Жозеп Боррель, Глава європейської дипломатії, 05.01.2022р.

Основними варіантами мирного плану закінчення цієї війни і, без перебільшення, порятунку сучасного Світу, є наступні.

Варіант «А» мирного плану, який може бути реалізований за умови розуміння усіма головними центрами впливу світу, що вони несуть колективну відповідальність за безпеку Планети. Визнання ними допущених раніше помилок і недооцінки фактору України в Європі та в геополітиці, розуміння нагальної необхідності повернутися до виконання чинних норм міжнародного права і забезпечення подальшого мирного і еволюційного розвитку Світу. Ще до початку широкомасштабної агресії Росії в Україну 24 лютого 2024 року реалізація плану «А» могла врятувати мир на Планеті. Вперше цей варіант було опубліковано 29 грудня 2021 року у статті «Без безпеки України немає безпеки для Європи» (https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/61cc88f72e5f8/) – за два місяці до повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Першим пунктом варіанту «А» є підтвердження і практичне виконання гарантій безпеки Україні з боку Росії, згідно з Будапештським меморандумом від 1994 року, і виведення російських військ з України за межі її кордонів 1991 року.

Виконання цього пункту необхідне:

1. Для підтвердження дієздатності, а не руйнації, Віденської Конвенції про право міжнародних договорів від 1969 року.

Якщо цього не зробити, то на підставі якого джерела міжнародного права може бути підписаним будь-який новий міжнародний договір? І де тоді гарантії виконання нового договору, якщо чинний міжнародний договір хоча б хтось один вважатиме необов’язковим для виконання? Який сенс підписувати з Росією будь-які нові договори, якщо вона не виконує чинні, раніше підписані?

2. Для підтвердження дієздатності, а не руйнації, Гельсінських угод від 1975 року. Порушивши Будапештський меморандум і кордони України, Росія запустила «принцип доміно» щодо можливості руйнації всіх кордонів у Європі. Тих кордонів, які були встановлені після закінчення Другої світової війни і непорушність яких була підтверджена в 1975 році у Гельсінкі. Неповернення України до її законно визнаних кордонів рівнозначне визнанню Гельсінських угод «картковою будівлею», яку тепер може зруйнувати будь-яка країна стосовно сусіда – аби лиш була для цього сила.

Якщо Росія вважає, що розпад СРСР звільнив її від виконання Гельсінських угод, то варто нагадати: Радянська імперія саморозпустилася, а Росія добровільно взяла себе її зобов’язання як правонаступниця. Саме завдяки цьому вона зайняла місце СРСР у Раді безпеки ООН, (хоча й з порушенням відповідних процедур, прописаних у Статуті цієї організації). Якщо Росія відмовляється від зобов’язань СРСР за Гельсінськими угодами, то це дає право ООН переглянути її членство у Раді безпеки – у повній відповідності зі Статутом цієї організації.

3. Для підтвердження дієздатності, а не руйнації, Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) від 1968 року. У разі невиконання Будапештського меморандуму і незабезпечення реальних гарантій безпеки Україні вона має право вийти з цього договору. Обидва договори для України є взаємопов’язаними (повна назва Будапештського меморандуму – Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї).

До речі, навіть старовинне англосаксонське право визнає, що кожна сторона угоди, яка надала послуги, має право на справедливу компенсацію за них. Вихід України з цього договору буде, де-факто, його смертю. Тоді жодна країна у світі ніколи не обміняє володіння чи можливість володіння ядерною зброєю в обмін на будь-які гарантії безпеки і не приєднається до цього договору.

Україна вже надала всьому Світові безпрецедентну послугу у зміцненні його безпеки. Зокрема, вона ліквідувала загрозу знищення США третім у світі за потужністю арсеналом стратегічної ядерної зброї. Для американських платників податків вартість такої послуги з того часу – це заощаджені ними на оборону країни вже трильйонів доларів США (за неповними і дуже скромними розрахунками).

Посилання деяких політиків на різний переклад англійських слів «guarantees» і «assurances» («запевнення у підтримці» – саме так вони почали трактувати «on security assurances» з назви Меморандуму після вивезення ядерної зброї з України) є лукавством з точки зору міжнародного права. Усі примірники Будапештського меморандуму, згідно з Віденською Конвенцією, мають однакову юридичну силу. У назві українського примірника використане слово «гарантії», у назві російського – «гарантии», і ці слова не мають подвійного тлумачення. А лукавим політикам, які посилаються на різний переклад, варто нагадати значення англійських слів «Гідність», «Мораль» і «Честь».

Другим пунктом варіанту «А» мирного плану має бути доповнення Будапештського меморандуму (БМ) додатковою Угодою «Про механізм забезпечення реальних гарантій безпеки Україні згідно з Будапештським меморандумом від 1994 року».

У цій Угоді має бути сформульований новий механізм реального забезпечення гарантій безпеки України у разі нової агресії проти неї.

Необхідність цього продиктована тим, що:

1. Текст Будапештського меморандуму, як довела практика, залишив прогалини, які за рахунок казуїстики дають лукавим політикам можливість ухилитися від виконання їхніми державами гарантій безпеки, наданих ними Україні. Згадаймо: в обмін на унікальний внесок у ядерне роззброєння і світову безпеку (вже зроблений Україною) ядерні держави гарантували Україні її незалежність, суверенітет і наявні кордони. Ціна невиконаних гарантій – 20 % окупованої території України, сотні тисяч загиблих, руйнація інфраструктури і економіки найбільшої країни Європи, загроза початку Третьої Світової війни і крах системи міжнародного права, яка забезпечувала мир у Європі від 1945 року. Ці вади тексту Меморандуму мають бути виправлені шляхом його доповнення.

До речі, перебуваючи протягом 1992‑1996 рр. на посаді воєнного, військово-морського, військово-повітряного і з питань оборони аташе України в США, брав участь у переговорах з ядерного роззброєння України. Засвідчую, що під час цих переговорів, як у Києві, так і у Вашингтоні, жодний представник США ніколи не висловився, що Україна отримує не реальні гарантії її безпеки, а лише «запевнення» у них.

Президенти України та її вище воєнно-політичне керівництво тих часів вірило у наданні Україні саме реальних гарантій безпеки в обмін на третій у світі за потужністю ядерний арсенал. Гарантії безпеки з Будапештського меморандуму слово в слово повторюють гарантії безпеки, обіцяні Україні у Тристоронній заяві, підписаній 14 січня 1994 р. у Москві Президентами України, США та Росії: «Президенти Б. Клінтон і Б. Єльцин поінформували Президента Л. Кравчука, що США і Росія готові надати Україні гарантії безпеки («security assurances» – І.С.). Зокрема, як тільки Договір про СНО-I набере чинності і Україна стане учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держава, що не володіє ядерною зброєю…».

Саме тоді, коли США разом із Росією тиснули на Україну, аби вона позбулася ядерної зброї, «security assurances» трактувалися саме як «гарантії безпеки». Жоден з американських посадовців жодного разу не стверджував тоді українським представникам, що вони мають на увазі всього-на-всього формальне «запевнення у підтримці». Чи щось інше, але в жодному разі не повноцінні «гарантії безпеки». Не могли ж ці гарантії, обіцяні 02.06.1996 р., раптом перетворитися у прості «запевнення у підтримці» після того, як Україна остаточно позбулася ядерної зброї і втратила ядерний статус? Це що – справедлива «компенсація» в обмін на зміцнення безпеки США за рахунок безпеки України, вартістю у трильйони доларів?

Невже супердержава, яка прагне бути великою і претендує бути порядним планетарним поліцейським, може підписувати документи такої ваги і поводитися при цьому, як дрібний злодій на сільському ярмарку? Для великої держави і великих лідерів їхні власні репутація і честь диктують правила поведінки. Згідно з якими суть подібного документу, а не казуїстика при тлумаченні його формулювань є найбільш важливим фактором. Велич держави, як і людини – це, перш за все, чесне ім’я, моральний авторитет і честь. Невже після такої поведінки ядерних держав хтось коли-небудь у майбутньому наважиться позбутися власної ядерної зброї чи можливості її отримати?

Нагадаємо також, що у грудні 2013 року під час візиту президента України Януковича до Китаю було підписано спільну заяву. В цій заяві Китай підтвердив Україні гарантії її безпеки в разі ядерної агресії проти неї або загрози такої агресії. Ця подія широко висвітлювалася в китайських ЗМІ, включно з газетою «Женьмінь жибао». Проте після початку російської агресії проти України у 2014 році стаття з цієї газети була прибрана. У червні 2023 року прем’єр-міністр Японії Фуміо Кішіда під час візиту до Києва заявив, що Китай має бути для України «ядерною парасолькою». Очевидно, маючи на увазі офіційні міжнародні зобов’язання Китаю перед Україною.

2. Брутальне порушення Росією Будапештського меморандуму і неповне виконання його положень іншими підписантами вимагають, щоб у додатковій до меморандуму Угоді був сформульований покроковий і почасовий механізм реалізації передбачених у меморандумі гарантій, який би унеможливив нову агресію проти України. Цей детальний механізм може бути наданий як з боку ядерних країн‑підписантів Меморандуму, в разі їхньої згоди, так і з боку нових країн чи союзів країн, які висловлять бажання, на принципі взаємності з Україною, посилити спільну колективну безпеку у майбутньому.

3. Радикальним вирішенням цього питання було б приєднання до такої Угоди НАТО, як нового, колективного, гаранта безпеки України, у разі нової агресії проти неї. В обмін на зобов’язання України, яка має наразі найбільш досвідчену і боєздатну армію у Європі, стати гарантом безпеки країнам‑ учасницям Альянсу – в разі агресії проти них.

Фактично, це – окремо визначений союз України з НАТО, без розміщення на її території інфраструктури і військ країн‑учасниць Альянсу, чого так побоювалась Росія і що називала однією з причин своєї агресії проти України.

Третім пунктом варіанту «А» мирного плану має стати надання коаліцією демократичних країн Світу допомоги Україні у відновленні її зруйнованих територій, економіки та допомоги у швидкому відновленні демократичних інститутів влади і прийняті її у Європейський Союз. Із формуванням відповідної стратегії такої допомоги, на кшталт “плану Маршала” для України, і вирішенням питання компенсації Росією збитків, завданих нею Україні під час війни.

Загалом, такий План і для Росії був би шансом відійти від прірви, пов’язаної з відмовою від Європейського цивілізаційного шляху розвитку. Шансом уникнути дезінтеграції, яка чекатиме її через повернення до азійської моделі існування часів колишньої Московії (до 15 століття), із залежністю тепер вже не від Золотої Орди, а від Китаю.

Варіант «В» мирного плану потрібно буде реалізовувати в тому випадку, коли Альянс відмовиться приєднатися у статусі колективного гаранта безпеки України до Угоди, яка має стати додатком до Будапештського меморандуму (про неї йшлося у другому пункті варіанта «А»).

Така відмова буде можливою, якщо правлячі еліти США продовжуватимуть політику національного егоїзму і зберігатимуть ілюзії щодо можливості своєї держави зберегти провідну роль у світі, навіть якщо вона зрадить Європу, залишивши її без своєї безпекової підтримки. І якщо, крім того, Німеччина разом з деякими іншими країнами НАТО продовжуватимуть вважати, що для них сепаратні відносини з Росією та економічні преференції від неї важливіші, ніж загальноєвропейські інтереси і питання глобальної безпеки.

В такому випадку план за варіантом «В» має включати основні положення пунктів 1–3 плану за варіантом «А», але в них слова «НАТО» потрібно буде замінити словами «нова коаліція країн демократій». До цієї коаліції могли б увійти як окремі країни НАТО, так і інші демократичні країни, які вже розуміють необхідність створення ще одного військово-політичного Союзу, у складі якого була б коаліційна армія, здатна самостійно, без допомоги США, захистити Європейський континент і протистояти будь-яким загрозам.

Обидві ці ініціативи могли б бути об’єднані в одну і підсилені – як існуючим військовим та ресурсним потенціалами України, так і відродженими (у майбутньому) її економічним і фінансовим потенціалами.

Наразі ж у жодній країні світу, навіть у самій Росії, думаю, вже не сумніваються щодо готовності народу і військових України до необмеженої часом боротьби за незалежність. Адже починаючи з ХVІІ ст. українці безліч разів доводили, що Свобода і Демократія не є для них просто словами. Історія України і українського народу (для тих, хто її вивчав) вже давно засвідчила, що Росія не мала жодного шансу виграти війну проти неї. Навіть повна окупація України була б лише початком кінця існування країни-агресора, у кінцевій перспективі, а не України.

Будь-які спроби лише «заморозити конфлікт», без відновлення суверенітету і цілісності України у кордонах 1991 року, будуть всього-на-всього ілюзією закінчення війни у Європі. Припинення вогню, фіксація лінії розмежування і розведення військ за допомогою міжнародних миротворців, безумовно, мають стати першим кроком для миру. Але будь-яке тривале перемир’я з Кремлем без виконання ним вимог Будапештського меморандуму буде використане Кремлем для підготовки нової агресії і спроби реваншу. Єдиною запорукою проти цього є лише швидке підписання дієвою військово-політичною силою додатку до Меморандуму з визначенням у ньому недвозначного алгоритму дій у разі нової агресії.

Усім сторонам мирного процесу потрібно нарешті позбутися недооцінки народу і солдатів України. Для цього потрібно враховувати не лише позицію чинного уряду України, але й волю і прагнення народу України. А також – закони України і її чинну Конституцію. До речі, уряд України, який згідно з Конституцію зобов’язаний забезпечувати «реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору», вже давно мав би згадати і нагадати партнерам ще й текст Хартії про стратегічне партнерство України і США, у якій США «підтверджують важливість гарантій безпеки, закріплених в Тристоронній заяві Президентів США, Російської Федерації та України від 14 січня 1994 року, та Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року».

Згідно з Конституцією, чинним законодавством і національними інтересами України усі її уряди вже давно, одразу після анексії Криму у 2014 році, повинні були зробити наступні кроки:

– скликати передбачені Будапештським меморандумом консультації його країн‑підписантів;

– офіційно звернутися до США з проханням надати Україні, як офіційному стратегічному партнеру США, статус головного військово-політичного союзника поза НАТО;

– виконати Постанову Верховної Ради України від 6 липня 2010 року № 2431 «Про надання Україні реальних гарантій безпеки». Згідно із Конституцією України ця Постанова парламенту України є законом, який є обов’язковим для виконання усіма президентами і урядами України, починаючи з 2010 року. Одночасно вона є єдиною законодавчо встановленою дипломатичною директивою для усіх президентів і урядів, яка визначає напрям їх діяльності по зміцненню оборони і безпеки України дипломатичним шляхом;

– звернутися в ООН для офіційного визнання Росії країною-агресором і блокування, таким чином, її голосу в Раді безпеки ООН.

Як варіант «А», так і варіант «В» зовнішньополітичного забезпечення мирного плану для України обов’язково мають бути у тандемі із внутрішньополітичним планом зміцнення України. Назвемо його планом «С».

Перш за все: досвід, отриманий Україною після відновлення незалежності, має допомогти українцям остаточно позбутися політичних ілюзій і романтизму у зовнішній політиці, за які вже було сплачено жахливо високо ціну.

Україна ніколи не мала і не матиме безкорисливих друзів за кордоном. Не лише на Сході, але й на Заході. Головна загроза її незалежності і демократії ще досить тривалий час існуватиме на Сході, в Росії – допоки там пануватиме авторитаризм, а не демократія. Водночас українці мають також позбутися ілюзій і про безкорисливу допомогу із Заходу. Допомагають сильним і самодостатнім (на принципах спільності інтересів та компенсації за надані послуги), а не слабким і безвідповідальним.

Залишки пострадянського патерналізму мають бути також остаточно замінені здоровим глуздом і національним прагматизмом, а також вірою у власний прогресивний розвиток за рахунок власних зусиль і власного потенціалу. Перш за все – за рахунок економіки і армії. Політика, яку проводив засновник сучасної Туреччини Мустафи Кемаля Ататюрка і слова, які йому приписують, є актуальними і для сучасної України: «Нації, які тільки споживають і нічого не виробляють, спочатку втратять свою гідність, потім волю і, в результаті, своє майбутнє».

Тому план «С» із внутрішньополітичного забезпечення миру Україні має включати заходи з відродження і зміцнення усіх чотирьох елементів державної сили України: Економіки, Армії, Дипломатії та Інформаційної Політики. Причому – зміцнення до такого рівня, який би будь-якого потенційного агресора застерігав проти нових планів агресії і стримував його від нової спроби випробувати на міцність український народ та його державу через неминучість більш ніж адекватної відплати за подібні спроби.

Джерело: https://blogs.pravda.com.ua/authors/smeshko/69248e0365d8b/

З цієї ж тематики:

Ігор Смешко|«Стратегія виживання та миру Європи і роль України» (інтервʼю для французького видання «Le Diplomatе», частина 1)

ЧИМ НОВИЙ «МЕМОРАНДУМ» МАЄ ВІДРІЗНЯТИСЯ ВІД БУДАПЕШТСЬКОГО? — Ігор СМЕШКО прокоментував заяви путіна

НАТО переглядає оборону Східної Європи на тлі скорочення ролі США: головні висновки The Economist

Європейські союзники по НАТО дедалі активніше готуються до можливого протистояння з Росією, водночас прагнучи зменшити залежність від військової підтримки Сполучених Штатів.

Як зазначає The Economist, одним із символів цієї трансформації стало розгортання німецької 45-ї танкової бригади в Литві. Протягом останнього місяця підрозділ проводив навчання поблизу литовсько-білоруського кордону. Його головне завдання — бути готовим до негайного реагування на можливу агресію, захистити Вільнюс і не допустити втрати Сувальського коридору — стратегічної ділянки, що з’єднує країни Балтії з Польщею.

https://www.economist.com/…/nato-ponders-how-to-defend…

Це перший випадок із часів Холодної війни, коли Німеччина розміщує свої війська за кордоном на постійній основі. Таке рішення ухвалене на тлі поступового скорочення американської військової присутності у Східній Європі та перегляду європейської системи безпеки.

Берлін уже оголосив про масштабне посилення Бундесверу. До кінця 2027 року чисельність 45-ї танкової бригади планують збільшити приблизно з 1,6 до 5 тисяч військовослужбовців, оснастивши її сучасними танками, артилерією, системами ППО та безпілотними комплексами.

Водночас США продовжують скорочувати свою присутність у регіоні. Зокрема, у червні з Польщі було виведено 1-й батальйон 12-го кавалерійського полку США разом з іншими підрозділами його бригади.

За оцінкою The Economist, нова модель розвитку НАТО передбачає, що європейські держави мають взяти на себе основний тягар звичайної оборони континенту, тоді як Сполучені Штати дедалі більше концентруватимуться на стратегічному та ядерному стримуванні.

У межах цієї стратегії Німеччина прагне стати провідною військовою силою Європи. Уже до 2029 року Берлін планує збільшити оборонні витрати до 3,5% ВВП. Водночас експерти Кільського інституту застерігають, що навіть за таких темпів переозброєння Європа ще тривалий час залишатиметься залежною від американських військових спроможностей.

Особливу увагу Альянс приділяє захисту країн Балтії, які залишаються найбільш уразливими через близькість до Росії та Білорусі. Аналітики не виключають, що в разі масштабної агресії Москва може спробувати захопити Сувальський коридор, щоб ізолювати Литву, Латвію та Естонію від решти союзників.

Саме тому НАТО переходить від концепції можливого відступу з подальшим контрнаступом до моделі передової оборони, яка передбачає утримання території з перших годин потенційного конфлікту.

Російсько-українська війна стала головним джерелом практичного досвіду для союзників. Вона довела ефективність сучасних технологій, безпілотних систем і високоточної зброї, водночас підтвердивши, що танки, артилерія та системи ППО залишаються незамінними елементами сучасної війни.

За останні роки НАТО збільшило кількість бойових груп на східному фланзі з чотирьох до дев’яти, а Польща й країни Балтії реалізують масштабні програми переозброєння. В Альянсі також визнають, що український бойовий досвід став одним із ключових чинників трансформації сучасної військової доктрини.

Головний висновок авторів The Economist полягає в тому, що майбутнє європейської безпеки залежатиме як від політики США, так і від перебігу війни в Україні. Чим довше українські Сили оборони стримуватимуть російську агресію, тим більше часу матимуть європейські держави для зміцнення власної обороноздатності та завершення переозброєння.

До 30-річчя Конституції України: від Пилипа Орлика до сучасної української держави

28 червня 1996 року Верховна Рада України ухвалила Конституцію незалежної України. Але українська конституційна традиція має набагато глибше коріння.

Ще 1710 року гетьман Пилип Орлик уклав документ, який сьогодні відомий як Конституція Пилипа Орлика або Бендерська конституція. Для Європи XVIII століття її ідеї були справді революційними.

У документі вперше було запропоновано чіткий розподіл влади між законодавчою, виконавчою та судовою гілками. Генеральна Рада мала ухвалювати рішення, Гетьман – виконувати їх, а незалежний суд – стежити за дотриманням закону. У той час, коли більшістю європейських держав керували абсолютні монархи, українська політична думка вже обмежувала владу правителя законом.

Конституція передбачала регулярне скликання Генеральної Ради, запроваджувала підзвітність Гетьмана, гарантувала права Запорозького війська, визнавала міське самоврядування та захищала населення від зловживань урядовців і надмірних повинностей.

Окреме місце в документі займало питання української державності. Конституція визначала кордони України за часів Богдана Хмельницького та проголошувала головною метою звільнення українських земель від влади Московського царства й відновлення незалежної козацької держави.

Цей документ з’явився майже за 80 років до Конституції США та майже за століття до більшості європейських конституцій. Хоча він не діяв на всій території України, Конституція Пилипа Орлика мала практичне застосування в уряді гетьмана в еміграції, на Правобережжі та в Олешківській Січі.

Ось що з цього приводу зазначає Президент Центру стратегічних досліджень і аналізу, генерал-полковник, доктор технічних наук, професор Ігор Смешко у своїй книзі «Нариси з історії України», яка стала бестселером і перекладена кількома європейськими мовами:

«В одній із найстаріших із написаних у Європі Конституцій, — «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького», від 1710 року, за 77 років до прийняття Конституції США, — уже були обмежені права виборного українського гетьмана і введено демократичний принцип розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Згідно з цією Конституцією, законодавча влада у Козацькій державі Україні надавалась Генеральній Раді, яка виконувала функції парламенту і мала збиратися сесійно тричі на рік: у січні (на Різдво), у квітні (на Великдень) і у жовтні (на Покрову). Рада мала вирішувати питання зовнішньої і внутрішньої політики, безпеки держави, заслуховувати звіти гетьмана (включно з питанням про можливу недовіру йому), а також обирати гетьманський уряд — Генеральну старшину, за поданням гетьмана.

Виконавчу гілку влади очолював сам гетьман, якого обирали довічно, але його повноваження могли бути достроково припинені за рішенням Генеральної Ради. Забезпечення діяльності гетьмана, включно із виділенням йому рангових маєтків, обмежувалось часом його перебування на посаді.

Судова гілка влади була незалежною від гетьмана і забороняла йому застосовувати покарання до винних. Вона ж слідкувала за обмеженням прав гетьмана у розпоряджанні державним скарбом і землями, веденням самостійної зовнішньої і кадрової політики, а також спробами створення власної адміністрації.»

https://sylaichest.org/uvaga-yak-prydbaty-narysy-z…

Сьогодні, відзначаючи 30-річчя Конституції України, ми маємо пам’ятати: українська традиція конституціоналізму, верховенства права та обмеження влади бере свій початок не у XX столітті, а значно раніше. Конституція Пилипа Орлика стала одним із перших європейських документів, що заклав принципи правової держави, поділу влади та підзвітності керівництва перед суспільством.

Саме тому сучасна Конституція України є не лише Основним Законом незалежної держави, а й продовженням багатовікової української державницької традиції.

#КонституціяПилипаОрлика

#ІсторіяУкраїни

#УкраїнськаДержавність

#УкраїнськаІдентичність

#ВерховенствоПрава

#ІгорСмешко

#НарисиЗІсторіїУкраїни

#Україна

Тест Tag